Сонце пробивалось крізь тонку зелену тюль, ковзало своїми променями по кімнаті й лоскотало її золоте волосся, розкидане на подушці. Ось промінь плавно переплив на її очі, вона зажмурилась і різко повернулась на бік. Не розплющуючи очей вона боязко провела рукою по другій половині ліжка. Пусто, тільки ледь тепле простирадло. «Ну от, знов він пішов, а я його не бачила...що робити мені з ним? Вже третій тиждень я не бачу його зранку, а додому тільки й робить, що приходить о другій ночі...Подруга каже що в нього є інша...та пішла вона, теж мені, подруга, знаю я її, тільки й блискає на нього очима...ні, не вірю я їй.» Була вже десята ранку і вона почала збиратись на роботу. Все як завжди: дуже гарячий душ, літрова чашка кави, м’ятна цигарка і бутерброд з її улюбленим малиновим варенням. На роботі було як завжди шумно і трохи, по п’ятничному, весело. Одна секретарка розповідала іншій які вона туфлі «відрила» в новому італійському бутіку, хоч насправді купила їх на Деміївському ринку за двісті гривень, зам. Директора, симпатичний але не молодий чоловік, проходив по коридорам і зиркав на малолітніх практиканток, взагалі все як завжди. Кожного дня вона дивувалася, чому нічого навколо не змінюється і всіх це влаштовує. Їй це остогиділо. В голові був він, тільки його вона хотіла бачити. Може дивно, але за п’ять років він їй не набрид. Їй було мало його. Закінчивши так сяк підготовку до представлення свого нового рекламного проекту, вона дозволила собі трохи розслабитись. «Так хочеться чогось солодкого...піду, мабуть, у те кафе, де було наше перше побачення...» Вона накинула пальто і поглянула на себе в дзеркало. Золотаво-риже волосся спадало м’якими локонами на плечі, зелені, колись дуже яскраві, очі трохи поблискували, але були наче затуманені, наче не хотіли нічого бачити навколо. Пальто з низом як в квіточки сиділо якраз по фігурі. В ньому вона почувала себе маленькою дівчинкою. Вона була дійсно гарною, і знала про це. Вона вийшла з дверей офісу на трохи мокрий тротуар. Машини проносились скажено – і поділ пальта здіймався. Вона пішла на право так швидко, що вже за п’ять хвилин наздогнала поливалку. Вода потрапила на волосся, і воно трохи підстрибнуло. Воно завжди крутилось від вологи. Ось і та кафешка. Вона її добре пам’ятала: затишна, домашня, з м’якими пурпуровими диванчиками...і як ті диванчики досі живі? Особливо їй подобались вікна. Вони були розмальовані. Ні, це були не вітражі, це була звичайна фарба. Здавалось, що дитині дали пензлик, і вона розмалювала те скло як у своїх альбомних картинках. Між склом стояло багато дрібничок. Іграшки, паперові квіти, старі листи – це було дуже гарно. Ось і зараз, як вже багато разів, вона підійшла до вікна, щоб роздивитись якусь річ, що можливо не бачила раніше. Погляд прослизнув повз невеличкого зайчика з ґудзиками замість очей, листа на рожевому папері, якогось невідомого звіра, намальованого на склі й зупинився на столику посеред зали. За ним сиділо дві пари. Вона підняла очі вище і придивилась щоб побачити обличчя. Там сиділа її краща подруга в обнімку з другом чоловіка, колись її кращим другом, там сиділа якась чорнява дівчина в дуже помпезних салатових черевиках і її чоловік. Такого по-дитячому щасливого лиця вона не бачила вже дуже давно. Він сяяв. Вона на хвилину припинила дихати. Очі ніби наповнились зеленою фарбою й блиснули яскравою, вогняною іскрою. Вона протягнула ліву руку до ручки дверей, а праву сильно зжала в кулак. Зжала так, що нігті пробили шкіру на долонях і трохи виступила кров. Вона зайшла в залу, пройшла до улюбленого столика в найтемнішій ніші, замовила два шматки медовика і велику чашку чаю з молоком. Насолоджуючись смаком улюбленої їжі, вона жодного разу не поглянула в його сторону. В її голові була справжня буря. Не було сил хвилюватися, впадати в істерику, не було сил влаштовувати зараз скандал. Тільки думки потоком пробивали її голову. «Ось чому все так...ні, цього не може бути!! Він ж мене кохає...це у всьому вона вина...подруга...зрадниця. за що це мені? За що? Я весь цей час була вірна йому, завжди кохала, кохаю...чому, чому так?» думки пропливали одна за одною, малюючи картини болю, приносячи ще більший розпач. А його сині очі, що зараз особливо виділялися на блідому обличчі не сходили з неї. Він не міг ворухнутися, наче його тіло паралізувало. Хвилювання перемішалось з страхом. Він не знав як себе далі вести. Та такий стан був в нього не довго. Опанувавши себе він попрощався з оторопілими друзями й вийшов. Через годину вона зайшла додому. Було дуже тихо. Вона пройшла на кухню за медикаментами і побачила його. Він сидів а столом і пив коньяк. З права стояла валіза. Не треба слів щоб все зрозуміти. Вона сіла навпроти і подивилась йому прямо в очі. Обурення переповнювало, але з усіх слів, що слів, що крутились в голові, вона спитала тільки одне: - Скільки? - Два роки. Це все, що ти хочеш запитати? – з надією спитав він. І не почув відповіді. Він взяв валізу і пішов до вхідних дверей. Вона почула як відкриваються двері. - Ти...ти ж знаєш...я все одно пробачу...пробачу, дурень! Я тебе все одно... – двері зачинилися – кохаю. Кохаю!!! – крикнула щодуху. В повітрі залишився запах його парфумів. Повітря наче не було, а світло мов перетворилось на пісок і впало на підлогу. Вона дивилась у вікно, висунувшись на половину, так, щоб відчути запах свіжого повітря. Та його чомусь не було. - Кажуть, час усе залагодить...та він чомусь застиг.
