не моє. якби є знаття хто то створив
Шукаю собі хлопця, тільки тру-емо.
Шоб в чорне фарбувався, одягався в рожеве,
Щоб носив окуляри у темній оправі,
Щоб на все ображався і жалівся мамі.
Іду ось по вулиці, бачу в калюжі -
Соплі рікою, очі байдужі
Штовхаю обережно, ага, - ворухнулося,
Ще дужче завило і вдвічі зігнулося
Кричить, убивається наче сирена
Нарешті знайшлося й для мене тру-емо.
Хапаю за ногу, тягну у сторону.
Дурбило, де бордюри, підіймай краще голову!
Питаю що сталось, хто образив дитину.
Тут він гучно шморкається в рожеву хустину.
Я готуюсь почути трагічну історію
І все далі тягну хлопчака у сторону.
Він потроху відходить, тушь з лиця витирає,
і так сумно-пресумно очі в небо звертає:
"О Всесвіт! За що? Не збагнути ніколи...
Я вже зранку нещасний, непотрібний нікому!
В мене дірка величезна на новій піжамі
Думав мама зашиє, але байдуже мамі!
Чолка знову стирчить не туди, куди треба
В око тушь затекла і пече, - от халепа!!
я заснути не міг аж до пізньої ночі,
А тепер, якщо чесно, дуже пісяти хочу."
Наче током ударений швидко стрибає,
Та добігти в сортир все одно не встигає.
- "Я нещасний, покинутий знову зостався,
А тепер надодачу іще обісцявся.
Мені краще померти." - говорить мій емо
І в ту ж мить розколупує склянкою вени.
За хвилину лежить вже у морі крові -
Отака коротенька вийшла love story...